«Я запізнилася з тим, щоб зняти своє рідне місто». Історії про воєнне дитинство підлітків з Донеччини

Вперше Нью-Йоркський літературний фестиваль (НЛФ) відбувся восени 2021 року. Його заснували, щоб підтримати громаду селища Нью-Йорк на Донеччині, розташованого за кілька кілометрів (на той момент) від лінії фронту. Нині селище окуповане російською армією.

З архівних фотоколекцій Нью-Йоркського літературного фестивалю

Для місцевих школярів культурні події не були звичною частиною життя. Тому НЛФ привозив до них письменників, музикантів, художників, режисерів, книжки та щирі розмови про мистецтво.

Команда та спікери/спікерки на Нью-Йоркському літературному фестивалі

Фестиваль з’явився завдяки Вікторії Амеліній — українській письменниці, документаторці воєнних злочинів у складі Truth Hounds. Вона створила НЛФ як місце, де молодь прифронтових територій могла поділитися своїми думками, бути почутою, зустрітися з кумирами й ступити перші кроки в літературі за менторства професіоналів та відомих персоналій. 

Вікторія загинула 1 липня 2023 року внаслідок ракетного удару по Краматорську 27 червня.

Вікторія Амеліна з першими учасниками фестивалю

Фестиваль розростався поступово: розширивши свою географію з Нью-Йорка на Бахмутську громаду, цьогоріч конкурс охоплює вже всю Донецьку область. Організатори НЛФ продовжують справу Вікторії — шукають та підтримують живі думки й особисті рефлексії про те, чим живе сучасна молодь України на загрожених територіях.

Учасники фестивалю

У межах фестивалю проводиться конкурс есе для підлітків 13-17 років. 2026 року НЛФ отримав 90 заявок із текстами, де підлітки пишуть про рідні міста й села, спогади про втрачені домівки та про те, що дає їм сили сьогодні. Хтось розмірковує про майбутнє, хтось — про українську музику чи книжки, а хтось намагається зрозуміти, що для них означає «дім», якщо більше не можеш у нього повернутися.

На відпочинку в NYCamp

Моє дитинство було наповнене простими речами, які тоді здавалися звичайними, а зараз стали безцінними... Коли ми їхали до Слов’янська, я завжди сиділа біля вікна і дивилася тільки на них — на ці безмежні простори пшениці й соняшників. Я дивилася так, ніби намагалася запам’ятати кожну деталь: як вітер проходиться хвилями по золотих колосках, як сонце лягає на жовті пелюстки соняшників, як небо стає глибшим і ширшим саме над цими полями. І тоді, ще зовсім маленькою, я відчувала щось, що словами не пояснити.
Анастасія Бабак

Я хочу стати режисеркою і зараз знімаю документальні відео про молодь, розвиток і себе. І чим більше я працюю з камерою, тим сильніше відчуваю одне: я запізнилася з тим, щоб зняти своє рідне місто. Я шкодую, що не задокументувала Соледар тоді, коли він був частиною щоденного життя.
Марія Білицька

Мене звати Давид Антохов, мені 14 років. Я народився у місті Дебальцеве. У 2014 році через війну ми були змушені переїхати до Часового Яру. Там ми щасливо жили до 2022 року, поки не почалося повномасштабне вторгнення. Часів Яр залишив у моєму серці дуже світлі спогади: навчання у музичній школі, тренування на стадіоні та літні розваги на Дніпровському ставку. Це дуже затишне й душевне місто, де кожен знав один одного в обличчя.
Давид Антохов

Радянська пропаганда намагалась вбити людям у голову міт про “єдиний народ”. Через те, що на плечі наших батьків лягла така ноша — формувати країну майже з нуля — питання культури трохи відклали, і вона продовжувала розвиватись сама по собі. Мало хто замислювався: чи важлива саме наша — українська — культура і чи існує вона взагалі.
Богдан Линевич

Українська культура — це про справжність, про простоту та про складність, про сенс, про "своїх", про "за" та "не згоден", про волю та про протест, а головне — про нас.
Софія Свиридова

Більше думок, спогадів й особистих історій підлітків — у повних текстах есеїв на сайті Нью-Йоркського літературного фестивалю.