Музика зі зламаної стругачки

У тісній крамничці, серед різних речей, які дорослі звикли вважати за безглузду забаганку, непотріб, я розшукала дві вінтажні стругачки для олівців. Я не знаю, скільки їм було років. Я була похмурою підліткою, що удавала, що не хоче слухати органні концерти в напівпорожньому ялтинському костьолі, але насправді всотувала кожну ноту і паузу, і удари дощу по даху костьолу, і тихий шепіт біля входу, переливчастий короткий сміх.

Я була найщасливішою нещасливою.

Людина завжди така нещаслива, коли їй п'ятнадцять. Найщасливіша нещаслива людина у світі. Ходиш між велетенських дерев ботанічних садів і відчуваєш, як між вами з’являються і зав’язуються свої власні таємниці: наприклад, цей невидимий зв'язок між пальмою і спиляною тополею під твоїм вікном. Між поетичною збіркою в сумці та лататтям у озері. Все римується: хмара і закоханість, фунікулер і музика в заплутаних навушниках, перехоплює подих, інтуїтивно відчуваєш, як ця мить залишиться в тобі назавжди, як проросте гіркою кісточкою, пустить коріння.

Що болить у моєму сонячному сплетінні? 

Відсутність можливості повернення болить у моєму сонячному сплетінні.

Я кажу: дім. 

І тоді згадую нашу першу квартиру, гойдалку, двір. Згадую Р., яку на моїх очах наш однокласник ударив у сонячне сплетіння. Виклик швидкої допомоги, її розлючена мати. Кілька місяців назад дізнаюся, що Р. померла, а разом із нею одна з ниток із домом, із тим, що можна було ще сприймати як дім, обірвалася. 

Може, він цілився в її дім? 

Інколи мені здається, що найважливіші почуття — якщо й мають місце у нашому тілі — накопичуються десь тут. Мігрують від серця, просочуються крізь ребра до сонячного сплетіння. Можливо, ми носимо дім десь тут, в одному із найуразливіших місць людського тіла. І коли нас б’ють прицільно у цю точку, в цю крапку, де сконцентрувався біль бездомності, ми відчуваємо: вони поцілили у наш дім. 

Я була підліткою-безсонням, що хотіла спати вдень, а жити вночі. Я бродила по цьому світові та напівсвідомо збирала камінці та спогади. Наче наперед знала, що вони знадобляться: спогади — для сліз, для того, щоб почуватися живою, для тиші між вибухами, для поезії і романів, своїх і чужих, і тихих розмов віч-на-віч. Камінці — щоб без жодних рефлексій роздати їх тим, кого відчуваєш саме в цю мить людиною, якій необхідний такий «камінець». Так склалося, що після анексії Криму і початку війни у 2014, після окупації мого рідного дому, я роздала всі свої кримські «камінці». Всі речі, привезені мною з Криму. Морського коника. Стругачку. Книжки. Компас. Зошити. Фенечку. Вірші. Іншу фенечку. Написані від руки десятки сторінок чогось, що нагадувало потік свідомості, лист, щоденник і нісенітницю водночас. Більшість своїх скарбів я прийняла рішення подарувати, а дещо загубила, а щось — заносила до дірок. Ходжу з порожніми кишенями. Дарувала лише за однієї умови: рішення мало бути компульсивне, не заплановане раціонально.

Людині, народженій у Донецьку, мені було важко призвичаїтися до кримського повітря, і тиждень я завжди у найпрямішому сенсі задихалася. Я ковтала чистий гірський вітер і він викликав у мене, отруєної від дитинства заводами і шахтами, алергію, майже напади асфіксії. Десь на глибині бронхів я напевно ношу, окрім вугілля, ще й кримську чистоту. Це від неї у мене серцевий кашель. Це вона будить мене вночі, і я вдячна їй: вона нагадує мені сходи під зеленими арками, в яких так приємно було заблукати і не шукати дороги назад. 

Я знаю, привілей мати дім – це не шукати дороги назад. 

Інакше ти виростаєш і потайки постійно озираєшся: чи не тут мій дім? Ти вдивляєшся в людей: чи не ти мій дім? 

І чомусь завжди промахуєшся. 

 …Ми так багато говоримо про дім. Ми шукаємо правильні слова, щоб описати власні страждання. Ми намагаємося не кричати і не плакати, але й не мати надто байдужий вигляд. Найчастіше мені все ж таки видається, що жодна наша розмова немає сенсу. Говорити і не досягати мети – це наче наполегливо трахатися, трахатися, трахатися і так і не досягти оргазму, і не бути впевненим, чи досягнув(ла) його паратнер(ка).

Говориш правильні слова і відчуваєш, як вони глухо падають у порожнечу, відбиваються від дна спустошеного колодязя.

Дивишся на слухачів і думаєш: що з вами не так? У вас взагалі є емпатія? Дивишся на них же і думаєш: що зі мною не так? Чи це не слова, а жаби, як у казках Андерсена, вискакують із мого рота? 

Як це, не мати дому? Ви знаєте, не мати дому — це приблизно так: у вас був дім, і от у вас не має дому, і більше ніколи не буде дому, все, просто ви бездомні, і треба із цим лисом бездомності всередині, десь у сонячному сплетінні, жити, – хочеться врешті-решт втомлено відповісти і послухати тишу. 

Я ніколи не вміла писати шкільні твори. Означувати проблему. Розкривати думку. Доводити власні аргументи. Писати висновки. З цього у мене завжди були найменші оцінки. Може, тому я й стала письменницею? Я не вміла писати твори, а тепер не вмію пояснювати в двох годинах і восьми тисячах знаках, яке це — не мати дому. 

Кажуть, я добра спікерка, але неправильна жертва.

Особливо якщо йдеться про пояснювання страждання.

Я непогано тримаюся.

У мене залишилась одна річ: стругачка з Криму. Зламана стругачка у вигляді піаніно, в якого відкривається кришка. Я пошкодувала лише одного разу, що не мала цієї стругачки при собі, щоб теж подарувати її. Останню.

Повномасштабна війна накинулася на мене в Харкові та пошкодила орендоване мешкання вибуховою хвилею. Перші десять днів минули, і ми знову їхали зі Сходу — до іншого Сходу, цього разу — до Дніпра. В Дніпрі були ознаки цивілізації: люди ходили в масках, працювали банкомати, вили сирени, але не вибухало все довкола і винищувачі не свистіли над головою. Це шокувало. Свистів чайник. Подруга зі Львова дзвонила наче ще з іншої, третьої реальності. Проводили онлайн міжнародні читання (я підключалася з темряви світломаскування, тоді ще рекомендували його дотримуватися) — долучалися американці, і це було четвертою реальністю. Реальність розшарувалась і ризикувала розпастися на пікселі. Тоді я вирішила піти волонтерити в шелтер під Дніпром. Я начитувала для дітей «Короля Мацюся» на відчайдушно створеному телеграм-каналі, наче він міг зупинити війну, а у шелтері займалася з дітьми арт-терапією. 

Там була дівчинка Діана, якій я показала ноти та навчила грати простеньку мелодію на старому піаніно «Україна». Пізніше я напишу про неї і цю історію в своєму другому романі. А тоді я не знала, чи доживу до вечора. 

Вона сумлінно, впевнено і точно натискала за мною клавішу за клавішею. Вибач, Діано, я залишила стругачку в Харкові, сказала б я їй, але тоді всі слова загубилися, та й навряд Діана б зрозуміла мене й мою дивну кримську стругачку. Вона зрозуміла все б і без слів, якби я могла їй показати, про що мені йдеться. А ще у тому шелтері була дівчинка, яка намалювала собаку, а я необачно запитала її про нього, тоді виявилось, що собаку її родині довелося залишити під обстрілами. Тепер я думаю, його звали Домінік. Як із роману «Дім для Дома».

Привіт, Віко. У 2022 ти казала триматися. Ми тут наче непогано тримаємось. Так кажуть. Намагаємося не впадати в пафос. Не завжди вдається. Я слухаю Radiohead і пишу це тобі. Відповідаю на твоє питання: 

…А що ти взяла з собою? / Взяла лише цю історію / про повернення / Ось, витягнула на світло / Вона росте. 

Ми всі несемо цю історію, передаючи з рук в руки, то наче цеглину, то наче дорогоцінний хліб, історію про повернення, якою важкою б вона нам не видавалась. Але коли повертаються наші полонені, вони повертаються не самі — вони повертають нам надію на повернення дому. 

Я вслухаюся в твої слова і тишу між ними. Твої слова стали дороговказом. Я взяла з собою слова. Слова і стругачку. Я шукаю дім.