Про мистецтво й периферію: запрошуємо на кураторську екскурсію виставкою живопису Івана Губенка

Про кураторську екскурсію

Людина в кепці/картузі — по-своєму архетипний персонаж для індустріальних українських міст. На живописних картинах Івана Губенка він розчиняється у навколишньому середовищі, зливається з вулични елементами й рослинами. Місто і його персонажі доповнюють одне одного. 

Іван народився й виріс у Кривому Розі, де він і викристалізував свій стиль, важливою частиною якого стали чоловіки в картузах. Нині художник служить у лавах Національної гвардії України як стрілець, і до мистецтва прикладається переважно через прості начерки у блокнотах, що фіксують його військову реальність.

“Концентрація на замальовках привела мене до думки, що блокнот з начерками може бути окремим твором мистецтва, своєрідним артефактом. А також що кожен блокнот — це фрагмент щоденника, який веде художник, і це, мабуть, найінтимніший твір, який він може опублікувати”, — каже Губенко.

Частина його живописної творчості, разом із начерками, до кінця лютого експонується у просторі INDEX: Інституту документування і взаємодії за адресою вул. Івана Франка 33. А вже 18 січня менеджерка простору INDEX Юлія Когут проведе кураторську екскурсію виставкою Губенка «Tagebuch. Щоденник», де ми поговоримо детально про сенсовність і стиль у творчості, а також життя й роботи військового. 

У межах екскурсії також можна придбати картини та блокноти з начерками, аби підтримати українського митця, який нині перейняв на себе зовсім немистецькі обов’язки.

Чекаємо вас 18 січня о 12:00 за адресою вул. Івана Франка 33, 3 поверх, центральні двері. Вхід вільний, мова екскурсії українська.

Більше про виставку читайте за посиланням.

“Про периферію”: коментар письменниці, дослідниці візуальної культури та кураторки Катерини Яковленко до робіт Івана Губенка.

“Нещодавно я опинилася в розмові про маскулінність: чи дорівнює маскулінність поняттю героїзму. Довкола мене втомлені чутливі чоловіки друзі свідчать, що розмова про героїчність принаймні в тих категоріях радянського часу, у яких раніше було прийнято будувати критичну дискусію, більше не можлива. Це розмова-безвихідь. Батько, який працював все життя на шахті, теж певно ставиться до розуміння героїв та героїзму інакше, аніж ті, хто видавав звання “героїв праці”. Часом це не героїзм — віддавати своє життя репресивній виробничій машині — це також безвихідь.

Щоб позначити безвихідь, часто використовують фразу “глухий кут” або місце, з якого не вибратись. У периферії немає кутів. Таке враження, що вона всюди, а ти — ніде. 

Раніше я часто опинялася в розмові про периферію. Але те, що зараз цих розмов немає, не означає, що ця периферія зникла. Вона все ще тут, у кожному населеному пункті, без перебільшення. Але для багатьох це місце зовсім не означає щось віддалене від центру, навпаки — це центр тяжіння. Місце, де ти народився, живеш і, вочевидь, помреш. Бо ніде більше ти не треба, хоч тут так само не треба. Але чоловіки, на яких я дивлюся зараз, зображені на картинах Івана Губенка, нікуди не дінуться зі своєї периферії. Хіба сильний степний вітер відірве їх від землі та віднесе ген-ген, а сірі будинки і сама сірість залишаться прибитими до землі, мов звичайний пил. Сам художник про своїх героїв розповідає крізь призму поетики повсякденності й малює тих, хто в моменті бачить красу цієї периферії, бо зазвичай вона опиняється на периферії їхнього зору. Ці сірі будинки, гаражі, автобусні зупинки та розбиті вулиці на картинах Губенка наповнюються фарбами. А чоловіки, що весь час знаходяться серед холодного металу, вугілля, машинобудування та бозна-чого ще, проявляють ніжність до цього нічим не привітного звичайного пейзажу тим, що вростають у нього. Хтось — у бетонний стовп, хтось — у тополю чи вербу. Але дивлячись на цю тополю й вербу, я згадую вірші Шевченка, сповнені народної традиції та романтизму. Вітер гне тополю до самого долу, гне і завиває. Але, ця тополя з картини Губенка не гнеться. Врощена в людську постать, вона стоїть, як вкопана. 

Одна з найбільш частих тем для дискусій про Україну на Заході — це незламність: у чому секрет українців, які попри обстріли, відключення енергії, економічні проблеми йпостійні політичні кризи, тримаються? Відповідь не така проста, але можна уявити, що ці люди тримаються об тополі, а тополі тримаються об людей. Кожен підставляє одне одному спину та плече, щоб не впасти. Ніхто цього не помічає, адже все це відбувається на периферії зору. На периферії географій чоловіки йжінки не просять про підтримку, вони звикли вивозити все на собі — цілі вагонетки з особистими проблемами. За темою політики й війни вони все більш маргіналізуються.

Де периферія під час війни? Там, тут.

Зараз Губенко служить в армії, його нові герої — солдати. Це вже не чоловіки з живописних картин — це реалістичні замальовки у блокнотах. Ще одна крихкість та периферія — розмова про мистецькі практики та їхню матеріальність під час війни. З кожним роком ця розмова ускладнюється, навіть більше — маргіналізується. Де тобі місце — художник, поет, чоловік, людина. Лишу це питання риторичним”.