Роман Чорномаз: Оптика бою

Крилатий вислів Франка «Лиш боротись — значить жить…» повністю та безпосередньо відноситься до біографії Романа Чорномаза, фотографа, активіста, учасника Майдану та воїна.

Чоловік, який боровся за українську мову і пам'ять, боровся з хворобою, боровся з Росією в її різноманітних агресивних проявах. Але, водночас, він був тихою та зосередженою людиною, вихованою з любов’ю до неспішного темпу вирощування врожаю, з любов’ю до кулінарії, до фермерських ринків, де можна не поспішати з вибором їжі та водночас говорити з тими, хто її виростив, поділитися своїми інтересами та досвідом. Чоловік, який, за словами родини та друзів, умів бути тихою, але невід’ємною частиною різних спільнот.

Чоловік, якого найкраще описує слово «спостережливий» — той, хто вміє бачити й не шкодує часу та енергії на роздуми, хто вкладає всю свою сутність у цей процес.

Тому не дивно, що об'єктив як засіб спостереження за світом став невід’ємною частиною життя Романа.

Багато років це був об'єктив камери: документування вулиць, конференцій, фестивалів, подорожей з друзями, руху, мерехтіння очей людей, подій, пейзажів. І, зрештою, це став об'єктив снайперської гвинтівки.

Тому що це був його свідомий вибір.

Це логіка буття в усій її страшній символіці: я там, де маю бути, роблю те, що найкраще вмію — дивлюся крізь приціл. І завдяки здатності Романа бачити, бачимо й ми. Це образи, що віддзеркалюють неперервність нашого спротиву й боротьби. До них занадто складно застосувати поняття «непохитні». За своєю природою вони динамічні, мінливі, адже пам’ять того, хто їх споглядає, негайно породжує певну послідовність внутрішніх відбитків емоцій і дій, нашарованих у часі.

Тут, на світлині, він переноситься з листопада 2013 року до літа 2023 року, з Києва до Бахмута. Конденсується. Він пропускає багато деталей. Але це вихоплює щось кульмінаційне з потоку, щось занадто стійке, але водночас не прожите.

Щось, що скиглить і лунає болем, але говорить про вперту силу. Це «щось» показує її, підсвічує її в одній окремій людині, а через неї — у багатьох. Тих, хто рятував і захищав від куль на Майдані, хто приносив чай і писав пісні, хто падав на засніжену бруківку і вставав, щоби бути пліч-о-пліч перед новою і старою загрозою.

І продовжував відштовхувати її, відганяти її, чинити їй опір.

Нести все більший тягар відповідальності, любові та пам’яті.

Все більший і більший. Бо частка тих, хто загинув від рук Росії, так чи інакше розподіляється між свідомо живими.

І вшанування підноситься до якоїсь певної колективної дії. Тому, дивлячись на ці фото, переписуючи їх через наші власні відчуття, вивчаючи історію Романа та його побратимів, ми не тільки вшановуємо їхні вчинки, але й говоримо: основа, яку ви заклали, не пропаде, я буду відповідати за неї, я понесу її вперед.

Фото: Роман Чорномаз, Діана Делюрман

Переклад з англійської на українську: студенти курсу UKR 352 Університету Мічигану, Ен Арбор: Анна Авруцька, Емма Болдвін, Антоніна Величко, Андріана Дуда-Мішко, Стефан Кропильницький, Олександр Мельничук, Анна Микуляк, Вікторія Цісик. Викладачка: Світлана Роговик