Відкриваючи «Сірано де Бержерака» в Україні

Нещодавно, одного весняного вечора — через три роки й шість місяців після початку великої війни — уважна публіка дивилася виставу ХІХ століття «Сірано де Бержерак» (режисер — Давид Петросян) у львівському Національному драматичному театрі імені Марії Заньковецької. Той вечір став для мене своєрідним відкриттям. Відтоді я не могла перестати думати про значення цієї постановки в Україні саме зараз, коли країна фактично бореться сама, чинячи опір невпинній російській агресії (сумська різанина сталася лише за день після показу вистави).

Того вечора «Сірано» вже здавалася не стільки історією про справи серця (її зазвичай сприймають як трагікомедію про кохання), скільки роздумом про свободу, метафізику й про те, як героїчний вільний дух може залишатися самотнім у світі.

Я також почала по-іншому дивитися на Україну й на власний «західноєвропейський» погляд на неї. Опір України наповнив багатьох із нас на Заході не лише захопленням, а й почуттям провини — адже наші країни допомагають недостатньо й повільно. Можливо, одного дня ми визнаємо й глибший моральний дискомфорт: як і Сірано, український опір у певному сенсі може здаватися «надто благородним» для цього світу.

«Сірано де Бержерак» — абсолютно героїчна постать тілом і душею. Він самотужки перемагає сотню чоловіків у поєдинку на шпагах.

Він також непереможний у красномовстві — в поетичних двобоях, блискучих промовах і сміливих заявах.

Та попри це він самотній. Людина, яку він по-справжньому кохає й чиє серце прагне здобути, здається недосяжною. Його фізична й літературна бравада викликає загальне захоплення, змушує його сяяти, додає сили. Але серце його болить. Він сповнений відчайдушної відваги, проте глибоко всередині балансує на канаті між розпачем і болем.

Ми дивимося на його геніальність із захопленням, ми вболіваємо за нього, але він залишається вражаюче самотньою постаттю.

Я вирішила залишитися й жити в Україні після завершення стипендіальної програми в інституті INDEX у Львові, адже справжнє навчання й глибоке розуміння потребують часу, як і налаштування власної оптики на нові реалії.

Три десятиліття журналістської діяльності, зосередженої переважно на «пострадянському просторі», не вберегли мене від того, що я пропустила багато важливого: з одного боку — справжні масштаби того, що я б назвала «російською колективною катастрофою», а з іншого — рішучість і здатність українців до спротиву, які 2022 року відчули на собі весь жах цієї катастрофи.

Війна в «Сірано»

Дія відбувається під час облоги Арраса 1640 року. Головний герой — поет-солдат. Лицарство та безстрашність становлять невід’ємну частину його кодексу честі.

Він так само вправно володіє мечем, як і словом. Щодня ризикує життям, доставляючи листи Роксані від імені Крістіана, перетинаючи ворожі лінії заради вірності.

Постановка в Україні зробила війну центральною темою: це не просто поетична драма, а роздуми про зречення, жертву та найвищі ідеали. Історії кохання, розбитого серця та війни глибоко відчутні в Україні. «Сірано» нагадує багатьох українських поетів, художників і письменників, які пішли на фронт, наче ввійшли в потойбічне царство. Іронічно, що мені знадобилася постановка французької п’єси, щоб побачити деякі речі чіткіше.

«Сірано»-пробудження

Наше мислення та емоції формуються тим, ким ми є і звідки ми походимо. Проте в мене ніколи не виникло б цього «сірано»-пробудження без місяців співпраці з INDEX: розмов на місці з українцями, які долають війну, подорожей до різних міст, обмінів зі студентами, науковцями та митцями, які не лише переживають війну та втрати, а й здатні вкладати величезну енергію в осмислення цього, створюючи перлини письма, мистецтва та творчості.

Ця масштабна самодокументація — зовсім не дрібниця, вона є свідченням сили цілого суспільства.

Це також змушує нас, жителів Заходу, стикатися із власними помилками й розгубленістю.

У 1999–2005 роках я писала про Ічкерію (Чечню) — можливо, першу геноцидну війну Путіна. Чеченці, мабуть, ніколи не мали часу чи засобів, щоб свідчити про те, що переживали, своїми словами й так, щоб їх почули. Їхні історії та прагнення до свободи майже не були почуті. Чеченські письменники, митці та журналісти не мали простору, щоби проявити себе, поки світ відвертався.

«Сірано» — героїчна поетична душа з великою здатністю висловлювати себе. Але чи розуміють його справді таким, яким він є, і за що він стоїть? Живучи в Україні, я почала по-новому дивитися на нас, «західних» спостерігачів. Війна підносить нам дзеркало — поза статистикою допомоги та розмовами про «війська на місцях». Дивитися на себе означає вдивлятися у власну непостійність, сліпі зони та тривалу необізнаність про інших на континенті, що переживає потрясіння. Це також означає визнати нашу здатність заплющувати очі або зраджувати, насичену історичними прецедентами. Згадайте 1939 рік: як Франція та Велика Британія перечекали напади нацистів і СРСР на Польщу, або нашу бездіяльність, коли бомбардувальники Гітлера й Муссоліні перетворили Герніку на руїни.

Подумайте також, як легко ми, жителі Заходу, прийняли «залізну завісу». З одного боку наші суспільства процвітали, зароджувався європейський проєкт, а за її межами інших «викрадали» (цитуючи Кундеру) і часто забували. Чи зможемо ми, жителі Заходу, зробити більше, ніж робимо зараз, проти військово-агресивного фашизму, який полює посеред континенту? Чи потрібно, щоб гостра й безпосередня небезпека сягнула нас, щоб це сталося?

Одного осіннього дня у Львові молода дослідниця з Чехії, також стипендіатка INDEX, розповіла мені, що не змогла стримати сліз, усвідомивши, наскільки самотні українці у своїй збройній боротьбі.

Її емоції оголили очевидне: ми, жителі Заходу, ще на початку 2022 року вирішили ніколи не відправляти війська, обмежившись іншими формами підтримки. Але вона залишається недостатньою.

Вона пригадала дитячий спогад: у 1990-х батько показав їй групу робітників на будівництві:

— Напевно, українці, — сказав він, — і, ймовірно, високоосвічені інженери або навіть професори. (Я не впевнена, що німець чи француз виявив би таку обізнаність і емпатію та поділився б цим зі своєю дитиною).

Це все частина тканини українського досвіду за останні десятиліття, а також нашої західної неспроможності справді його осягнути.

Я чітко пам’ятаю, як на початку 2014 року, посеред Майдану, група французьких парламентарів дивилася порожнім поглядом — з байдужістю чи здивуванням — коли їм сказали, що Україна — єдина країна в Європі, де люди готові померти за принципи, за які ми, жителі Заходу, нібито стоїмо.

«Сірано», зі всією своєю словесною витонченістю, — це також п’єса про складність донесення істини.

У кількох розмовах українці зізнавалися, наскільки гостро вони усвідомлюють кожне слово й тон, який обирають під час спілкування з жителями Заходу, грантодавцями чи благодійними організаціями, і наскільки великий розрив між цією мовою й тим, що вони насправді відчувають чи думають. Ніколи не скаржтеся, ніколи не виглядайте «істеричними», завжди демонструйте вдячність… Бути тим, хто отримує допомогу, сплачуючи — самотужки — високу ціну за свободу, — це явище, на яке нам, жителям Заходу, варто відкрити очі трохи ширше.

Якщо опір України можна кваліфікувати як «справедливу війну» — а я поділяю цю точку зору — тоді нам усе одно потрібно повністю осягнути, як ця боротьба впливає на нашу душу, а не лише на наші фінанси, стратегічні інтереси чи мережі фондів і пожертв.

У одній зі своїх палких промов Сірано де Бержерак згадує Сократа й Галілея як своїх духовних побратимів. Як і він, вони були ізольовані серед людей, самотні у світі через власну велич. Вони були надто добрі для цього світу. Те, що Сірано залишає нам, — духовне. Україна теж вчить нас чогось духовного.

Переклад з англійської на українську: студенти курсу UKR 352 Університету Мічигану, Ен Арбор: Анна Авруцька, Антоніна Величко, Андріана Дуда-Мішко, Стефан Кропильницький, Олександр Мельничук, Анна Микуляк, Вікторія Цісик. Викладачка: Світлана Роговик